Найвідоміші актори українського театру

Ступка Богдан Сильвестрович

Богдан Сильвестрович Ступка (27 серпня 1941, смт Куликів — 22 липня 2012, Київ) — український актор театру і кіно, лауреат Шевченківської премії (1993, за головну роль у виставі «Тев'є-Тевель», за Шолом-Алейхемом), Народний артист УРСР (1980), Народний артист СРСР (1991), Герой України (2011).

Загалом у Ступки — близько 100 ролей у кіно та понад 100 на сцені.

У театрі імені Франка зіграв у таких виставах:

• «Украдене щастя» Івана Франка (режисер-постановник — Сергій Данченко) — Микола Задорожній
• «Дядя Ваня» Антона Чехова (режисер-постановник — Сергій Данченко) — Войницький
• «Король Лір» Вільяма Шекспіра — король Лір
• «Лев і Левиця» Ірени Коваль (режисер-постановник — Станіслав Мойсеєв) — Лев Толстой
• «Кар'єра Артура Уі, якої могло і не бути» Бертольда Брехта — Артуро Уі
• «Сни за Кобзарем» — Поет
• Софокл «Цар Едіп» (режисер-постановник — Роберт Стуруа) — цар Едіп
• «Істерія» Террі Джонсона; (режисер-постановник — Григорій Гладій) —Зигмунд Фройд
• «Тев'є-Тевель» (за п'єсою Григорія Горіна, написаною за мотивами творів Шолом-Алейхема; режисери-постановники — Сергій Данченко, Дмитро Чирипюк) — Тев'є
• «Легенда про Фауста» (режисер-постановник — Андрій Приходько) — старий Фауст, Мефістофель.

Горянський Володимир Вікторович

Володимир Вікторович Горя́нський (нар.24 лютого 1959; Кадіївка, Ворошиловградська область, УРСР) — український актор, телеведучий, артист Київського академічного театру драми і комедії на лівому березі Дніпра. Народний артист України (2008), член Національної спілки театральних діячів України.

Ролі в театрі:

• Мессіра Ніча — «Комедія про принадність гріха» за п'єсою Нікколо Макіавеллі «Мандрагора» (1996)
• Передонов — «Кручений біс» Федора Сологуба (1997)
• Вознесенський — «Живий труп» Льва Толстого (1997)
• Панталоне, перший радник — «Любов до трьох апельсинів» Карло Гоцці (1997)
• Людовико — «Венеціанський мавр („Отелло“)» Вільяма Шекспіра (1998)
• Герцог Болінброк — «Європа може зачекати!» за п'єсою Ежена Скріба «Склянка води» (1998)
• Оттавіо — «Примхи Маріанни» Альфреда де Мюссе (1999)
• Варравін, Полутатарінов — «Смерть Тарєлкіна» Олександра Сухово-Кобиліна (2000)
• Перший лікар — «Багато галасу в Парижі» за п'єсою Жана-Батиста Мольєра «Пан де Пурсоньяк» (2001)
• Подкольосін — «Одруження» Миколи Гоголя (2002)
• Актор — «Черга» Олександра Марданя (2006)
• Деніел Джонсон — «Рожевий міст» за романом Роберта Джеймса Воллера «Мости округу Медісон» (2007)

Вітовська Ірма Григорівна

Ірма Григорівна Вітовська (нар. 30 грудня 1974, Івано-Франківськ) — сучасна українська акторка театру та кіно; працює у Молодому театрі (з 1998), відома за роллю Лесі у серіалі «Леся+Рома» (2005—2007). Ведуча розважальних шоу на українському телебаченні.

Заслужена артистка України (2016).

Була задіяна у виставах: «Русалонька» (Русалонька), «Жінки і війна» (Рахмана), «Севільські заручини» (Клара), «Трагедія Гамлета, принца Данського» (Акторка), «Хоровод любові» (Гризетка), «Одруження» (Дуняша), «Маринований аристократ» (Дружина), «Московіада» (Галя) та ін.

Брала участь у благочинному проекті-виставі «Допомогти так легко, або Звідки беруться діти?» (разом з Адою Роговцевою, Машою Єфросиніною, Дашою Малаховою, Володимиром Горянським та Наталею Долею).

Сучасний український театр

За роки незалежності в Україні з'явилося багато нових театрів, зростає інтерес до народного та вуличного театру. Українське драматичне мистецтво дедалі активніше інтегрується в європейський культурний простір. Світове визнання здобув театральний режисер Роман Віктюк, творчість якого стала вагомим внеском у світову театральну естетику кінця ХХ ст. Відомий далеко за межами України й інший український режисер — А. Жолдак. Низка талановитих акторів українського театру — Б. Ступка, А. Роговцева, А. Хостікоєв, Н. Сумська та ін. з великим успіхом знялися у вітчизняних і зарубіжних кінострічках. Зараз в Україні щорічно відбувається низка міжнародних театральних фестивалів, які підтвердили свій авторитет у Європі: «Київ травневий» у Києві, «Золотий Лев» у Львові, «Тернопільські театральні вечори», «Дебют» у Тернополі, «Херсонеські ігри» у Севастополі, «Мельпомена Таврії» у Херсоні,«Різдвяна містерія» в Луцьку, «Інтерлялька» в Ужгороді.
Нині в Україні діє понад 130 професійних театрів, серед яких національні, драматичні, музично-драматичні театри, театри драми і комедії, юного глядача, ляльок та театри-студії. Середня кількість прем'єр на рік становить від 4 до 6 на кожний театр.

Національний академічний драматичний театр імені Івана Франка

Львівський національний академічний театр опери та балету імені Соломії Крушельницької

Запорізький академічний обласний український музично-драматичний театр імені Володимира Магара

Київський академічний обласний музично-драматичний театр імені П.К.Саксаганського

Державний драматичний театр

Державний драматичний театр України — перший професійний театр України, який отримав статус державного, згідно із законом уряду Української держави від 23 серпня 1918 року.

25 серпня 1918 року гетьманський уряд затвердив законопроект про заснування у Києві Державного драматичного театру, а восени київські глядачі у будівлі на вул. Мерінгівській, 8 побачили драму-феєрію Лесі Українки «Лісова пісня», відтоді ця вистава стала візитівкою театру.

А вже 15 березня 1919 року за наказом радянської влади «про націоналізацію київських театрів» Державний драматичний театр перейменовано на «Перший театр Української Радянської Республіки імені Шевченка».

Перший театр Української Радянської Республіки імені Шевченка

На засіданні Театральної ради 5 червня 1918 директором театру було обрано Бориса Крживецького. Призначення затвердив 10 липня 1918 року міністр народної освіти Української Держави за гетьмана Павла Скоропадського Василенко Микола Прокопович.

На посаду головного режисера Крживецькому вдалось запросити вихідця з України, відомого на російських сценах режисера і актора Олександра Загарова (справжнє прізвище Фон-Фессінг).

Репертуар:

• «Лісова пісня» Лесі Українки (вперше на українській сцені)
• «Візник Геншель» і «Ткачі» Гауптмана
• «Привиди» та «Основи суспільності» Ібсена, «Тартюф» Мольєра
• «Мірандоліна» Карло Ґольдоні та ін.

Кадри із п'єси "Лісова пісня"

Мистецьке об'єднання "Березіль"

Театральне товариство, створене Марком Кропивницьким на початку 1880-х років, було, в сучасному розумінні, першим національним класичним театром. З того часу українські мандрівні театри почали рости, як гриби по дощі. Та все ж таки найкращою залишалася трупа Кропивницького, бо до її складу входили найвизначніші таланти, які видала українська сцена, а саме: Заньковецька, Карпенко-Карий, Садовський, Саксаганський тощо.

Новий період в історії національного театру розпочався 1918 року, коли у Києві утворився Державний драматичний театр, що продовжив традиції реалістично-психологічної школи і “Молодий театр” (з 1922 року - модерний український театр “Березіль”) Леся Курбаса та Гната Юри, який обстоював позиції авангардизму.

Сцена “Березіль” стала своєрідним експериментальним майданчиком. Тут були вперше поставлені п'єси Миколи Куліша та Володимира Винниченка, по-новому осмислені на українській сцені твори Шекспіра, Ібсена, Шиллера, Мольєра тощо. Саме тут з'явилася когорта талановитих акторів: Бучма, Крушельницький, Добровольська, Сердюк, Ужвій, Шумський та інші.

Сцена зі спектаклю “Народний Малахій” у постановці артистів театру “Березіль” за однойменною п'єсою Миколи Куліша.

Сцена з вистави “97” в Одеській держдрамі (1925 рік).

Сцена зі спектаклю “97” у постановці Леся Курбаса за п'єсою Миколи Куліша в театрі “Березіль” (1930 рік).

Актори театру “Березіль”.

Микола Куліш (передостанній ряд, третій праворуч) серед акторів “Березіля” (1927 рік). У своїх творах Куліш піднімав найболючіші для України теми: голод 1920-х років, українізацію, партократизм.

Микола Куліш (ліворуч) і артист Державного драматичного театру імені Івана Франка Гнат Юра в ролі Мусія Копистки (1926 рік).

Радянський період

Новий період в історії національного театру розпочався в 1918 р., коли у Києві утворилися Державний драматичний театр і «Молодий театр» (з 1922 — сучасний український театр «Березіль») Леся Курбаса та Гната Юри. На театральній сцені з'явилася ціла група талановитих акторів — А. Бучма, М. Крушельницька, Є. Добровольська, О. Сердюк, Н. Ужвій, Ю. Шумський та багато інших. Державний драматичний театр продовжував традиції реалістично-психологічної школи. Натомість Молодий театр обстоював позиції авангардизму. З утворенням театру «Березіль» його сцена стала своєрідним експериментальним майданчиком. Не випадково макети театрального об'єднання «Березіль» отримали золоту медаль на Всесвітній театральній виставці у Парижі в 1925 р. Тут були вперше поставлені п'єси видатних українських письменників і драматургів М. Куліша («Народний Малахій», «Мина Мазайло») та В. Винниченко («Базар», «Чорна Пантера і Білий Ведмідь»). Завдяки генію Л. Курбаса, який поєднав у собі таланти режисера, актора, драматурга і перекладача світової літератури, були по-новому осмислені на українській сцені твори В. Шекспіра, Г. Ібсена, Г. Гауптмана, Ф. Шиллера і Ж.Б. Мольєра, здійснені постановки невідомих до цього українському глядачу п'єс європейських драматургів. 

З творчого об'єднання «Березіль» бере початок театральна бібліотека, театральний музей і перший театральний журнал. До експериментальних пошуків Л. Курбаса, який був репресований у часи сталінізму, і досі звертаються сучасні митці. У наш час у Києві проходить міжнародний театральний фестиваль «Художній Березіль», присвячений пам'яті Л. Курбаса.

П'єси театру корифеїв

Корифеї українського театру працювали в різних жанрах сце­нічного мистецтва, їхній театр піднімався вище і вище, несучи глядачеві узагальнений образ хоч пригнобленого й убогого, але живого й нескореного народу. Недарма царський уряд не раз і не два обмежував творчі можливості українського театру, забо­роняв вистави, намагався не допускати на сцену серйозних тво­рів, дозволяв виключно розважально-комічні.

Оскільки репертуар на час виникнення театру корифеїв не був особливо широким ("Наталка Полтавка", "Москаль-чарівник" І. Котляревського, "Сватання на Гончарівці", "Шельменко-денщик" Г. Квітки-Основ'яненка, "Назар Стодоля" Т. Шевчен­ка), то стало само собою зрозумілим, що театру потрібні нові твори, в яких відчувався би подих сучасності. їхніми авторами стали М. Кропивницький, М. Старицький, І. Карпенко-Карий, які одночасно були й драматургами, й режисерами, й акторами.

Уривок із п'єси "Наталка Полтавка"

У 1881 році після довгих років боротьби корифеїв українці одержали можливість ставити вистави українською мовою. При всіх обмеженнях і умовностях (перед кожною українською ви­ставою мусила відбутися російська) цей крок міністерства внут­рішніх справ хоч трохи легалізував український театр.

У 1885 році єдина досі театральна трупа розділилася: М. Кро­пивницький зі своїми акторами відокремився від М. Старицького і його прихильників. Обидва колективи відразу ж почали са­мостійне творче життя.

Уривок із п'єси "Москаль-чарівник"

Авторитет театру корифеїв був значно більший, ніж того на початку творчого шляху могли очікувати самі актори. Під час пе­ребування на гастролях у Москві українські артисти були тепло зустрінуті передовою громадськістю. Художник І. Рєпін подару­вав М. Кропивницькому картину, на якій керівник трупи в коза­цькому вбранні керував човном серед бурхливого моря. У Петер­бурзі український театр сміливо конкурував з імператорським теат­ром, про який драматург О. Островський писав, що цей заклад перетворився в місце "пустої забави", через що глядач "лавиною сунув в український театр, де показувалося мужицьке життя".

Театр корифеїв

Театр корифеїв — перший професійний український театр. Його було відкрито 1882 року в Єлисаветграді, і в цей рік український театр відокремився від польського та російського.

Іван Карпенко-Карий (1845-1907), митець найбільшої театральної культури серед корифеїв, сміливо утверджував реалістичну драму і комедію, переборюючи мелодраматизм та етнографізм. Він враховував емоційний вплив на глядача музики, проте не погоджувався з тим, щоб вистава перетворювалася на звичайне розважальне дійство без вищої ідеї.

Марко Кропивницький (1840-1910), засновник українського театру, талановитий режисер та актори, як драматург не виходив за межі народних сюжетів: суворий реалізм, правда характерів і деталей - ось головні його художні принципи і літературні засади.

Михайло Старицький (1840-1904) прославився як неперевершений режисер. Він завжди прагнув показати яскраве сценічне видовище. Під час його антрепренерства у 1883-1885 рр. театр мав пишні декорації, оркестр і великі хор і танцювальну трупу.

Панас Саксаганський (1859-1940) прагнув, щоб глядачі не тільки хвилювалися від побаченого й почутого, а й думали над суспільними і морально-етичними проблемами, порушеними у виставі.

Микола Садовський (1856-1933) був незрівнянний у героїчних ролях, постійно дбав про збагачення репертуару п'єсами молодих українських драматургів - Бориса Грінченка, Любові Яновської, Олександра Олеся.

Марія Заньковецька (1860-1934) - актриса широкого діапазону, що високо піднесла українське сценічне мистецтво, виконувала народні пісні на високому професійному рівні.

XIX століття

Перші театральні трупи народилися на Наддніпрянщині у XVIII ст. Пізніше в Києві (1806), Одесі (1809), Полтаві (1810), з'являються перші театральні будівлі. Становлення класичної української драматургії пов'язане з іменами І. Котляревського, який очолив театр у Полтаві і Квітки-Основ'яненка — основоположника художньої прози в новій українській літературі. Бурклеск і експресивність, поряд з мальовничістю і гумором, що характерні для їх творів, надовго визначили обличчя академічного театру в Україні. У другій половині XIX ст. в Україні поширився аматорський театральний рух. В аматорських гуртках розпочинали діяльність корифеї українського театру — драматурги і режисери М. Старицький, М. Кропивницький та Іван Карпенко-Карий. Заслуга швидкого розвитку театру належить також видатній родині Тобілевичів, члени якої виступали під сценічними псевдонімами Івана Карпенка-Карого, Миколи Садовського і Панаса Саксаганського. Кожен з них не лише створив власну трупу, а й був видатним актором і режисером. Дороговказною зіркою українського театру того часу була Марія Заньковецька. 

XVII—XVIII століття

Серед явищ мистецького побуту України ХVII-ХVIII століть особливої уваги заслуговує театр, початки якого сягають ще в часи синкретичної єдності найдавніших фольклорних жанрів: обрядових пісень, хороводів, театралізованих дійств, що нерозривно поєднували слово, музику, танець, акторську гру. Проте поступовий розвиток освіти, культури народу призвів до компромісних рішень цієї проблеми. Цьому сприяли також контакти з європейським театром XVI—ХVII століття, де поряд з п'єсами релігійного змісту, що виконувались у храмах з нагоди Різдва, Великого Посту, Великодня, набував широкого розповсюдження народний ярмарковий театр. Сформувалися типові сюжетні колізії побутових вистав з характерними персонажами-масками: рівнивий старий чоловік, кокетлива молода жінка, коханець, монах, Арлекін, Коломбіна та ін Подібні процеси своєрідно виявлялись і в Україні як на професійному рівні у формах «високої драми», так і в широкому існуванні жанрів «низького бароко» — у народних інтермедіях, ляльковому театрі-вертепі. 

Головним центром творення, виконання і розповсюдження цих основних форм театрального життя ХVII—ХVIII ст. була Києво-Могилянська академія, її професори були авторами драматичних творів, теоретиками театру, а студенти-бурсаки - акторами і основними носіями цього мистецтва. З особливим запалом виконувались театральні п'єси під час традиційних «рекреацій» — травневих днів відпочинку, коли учнівська група під опікою педагогів і наставників відправлялася на околицю Києва: «Все грало, вирувало, тішилося і м'ячем, і кеглями, і пристойними гімнами, а студенти старших відділів створювали оркестри, а часом при денному світлі випадково розігрували якусь комедіючи драму». Музичність українського театру була органічною — пісня, хор, танець, інструментальний супровід виконували у виставах важливу драматургічну функцію: характеристики місця дії, історичної ситуації, дійових осіб, зав'язки і кульмінації сценічного конфлікту. 

Києво-Могилянська академія сьогодні

Дві основні жанрові різновиди театрального мистецтва доби «українського барокко» — шкільна драма і вертеп у виконавчий практиці тісно перепліталися між собою. До антракту «високої драми» ставились народно-побутові сценки — інтермедії, а вертеп після першої дії релігійного змісту переходив до колоритного жанрового дійства. Проте обидва образно-тематичні розділи українського театру мали свою теорію, естетичні норми, мову, спосіб виконання. Переважно релігійна, філософська чи моралізаторська тематика п'єс шкільної драми, відірвана від реального життя, вимагала відповідного літературного викладу — книжної, віршованої мови, а також умовно-символічного стилю інтерпретації.

Зародження українського театру

Основою існування театрального мистецтва є гра акторів, початок майстерності якої ми знаходимо у найпростіших елементах підсвідомої гри мисливців – звіроловів, наших далеких пращурів, найдревніших жителів Землі. Полюючи на звіра, мисливець одягався в шкуру ведмедя чи бізона, наслідував їх поведінку і голос, підпускаючи його ближче. При цьому він ставав ніби актором, але не для гри чи розваги, а заради свого мисливського успіху. У цьому наслідуванні – зародок майбутнього реалістичного театрального мистецтва.

Український театр

До кінця 16 початку 17 століття на території України театральне мистецтво не було настільки розвинутим, як у країнах Західної Європи. Адже ригористична (ригоризм – суворе, надмірно дріб'язкове дотримання яких-небудь моральних принципів) православна церква не допускала тих вільностей у своїй обрядності, які мали місце в латинській церковній обрядності, внаслідок чого там розвинувся церковний, а згодом і світський театр.

Але в Україні завжди існували передумови для виникнення самобутнього театру, бо український народ від найдавніших часів мав у своїх звичаях і обрядах зародки драми. З 11 століття відомі театральні вистави скоморохів, елементи театру були в церковних обрядах. Перші зразки драми у 16-17 столітті прилюдно виголошувалися учнями київських Братської та Лаврської шкіл. Важливими осередками розвитку релігійної драми у цей час були також Львівська братська школа та Острозька академія.

Скоморохи (13 століття)

У 17-18 столітті широкого розмаху набули вертепи – мандрівні театри маріонеток, які виконували різдвяні драми та соціально-побутові інтермедії.

Вертеп